— Можете радуватись: відбудували вже ваші два поверхи.
— А хто?
— Та не пам'ятаю, хто там тепер за хазяїна. Здається якась професійна спілка.
Мій знайомий замислився.
— Скажіть, — спитав Фельдман, — як ви думаєте, віддадуть нам ці доми?.. Та ні, — перебив себе самого, — я не про сьогодні говорю, я ж не дурний, і радянська влада не дурна, а от років за десять — п'ятнадцять…
— … коли хтось подурнішає?
— Ні, я думаю, що ми почекаємо ще років 10–15 а потім будемо павертатись. Тоді буде розмова з вами.
— А от Михайло Володимирович інакше думає. Він хоч зараз ладний повернутися, аби його за старі ділишки не чіпали та роботу дали.
Кабінджі підтримує:
— Навіщо Фельдманові повертатися? Його мамаша концесію взяла в турків та відсипає йому що-місяця 200 лір на „Тюркуаз“… Там же у вас тюркуазів нема.
„Тюркуазу“, розкішного емігрантського ресторана з кількома залями у нас нема, але це ще нічого: побенкетував би Фельдман і в Діловому клубі, та мамаші з 200 лірами що-місяця — він у Харкові не знайде.
Я ще обережніше висловив своє побоювання: навіщо радвладі йти на розмову з Фельдманом, коли й без фельдманів упораємось? Я розповів, як відбудовано Харків, скільки нових домів споруджено, скільки бруків направлено, як у нас скрізь у центрі асфальтові тротуари… Розповідаючи, помітив, що мій співбесідник слухає мене більше з ввічливости, ані на крихту не вірячи в те, що я говорю. І тут не його зненависть до нас виною, а ясне розуміння, що вони сами, оті харківські багатії, залишаючись
