Пан Фельдман чимало дивувався. Я йому співчував: я так само чимало дивувався тому, що бачив у європеїзованій Туреччині.
Моя знайома торік жила в турецькій родині. Це сприяло вивченню турецької мови, побуту, життя — якраз того, над чим працювала моя знайома. Їй раптом одмовили від кватирі. Чому? Вона не могла зрозуміти. Стороною дізналася, що хазяйка комусь говорила:
— До неї багато знайомих ходить…
Хіба це не подібно до старої умови кватирної хазяйки самотньому кватирантові „жінок не водити“? І хіба, щось таке ви уявляєте тепер у нас?
Я був у турецькому театрі. Там жіночу ролю виконував мужчина, як у салдатській виставці „Графіня Ельвіра“. Я купив для грамофону кілька турецьких пісень — жодного жіночого голосу. В іншому театрові, в турецькій п'єсі я бачив на сцені жінок, але то були гречанки. Турчанки прилюдно не виступають. І наша знайома письменниця, хоч і соромилася прийти до нас сама, має славу розпутної жінки — може, тому як раз, що пише романи про кохання і навіть — жах! — виголошує доповіді через радіо.
Так то Туреччина! Туреччину Кемаль-паша брутальною рукою реформатора кинув на кілька сторіч уперед, а їй важко призвичаюватись… Але пан Фельдман, харківський інтелігент й домовласник?
Пан Фельдман, цікавившись нашими шлюбними справами, питає:
— Чи може молодий хлопець одружитися, не поспитавши батьків?
— А чому ні? — дивуюся я.
— Ну, я розумію, що формально вони йому заборонити не можуть, але чи не трагедія для них, коли син їх не слухається, і сам вибирає собі наречену?
