до якогось готелю на вулиці Пті-шан, зареєструвався в портьє і ліг спати.
А наранок, годині о 6-ій, Потокер прокинувся від жахливого кошмару: йому снилося, ніби англійська поліція розшукує його по всій столиці. Прокинувшись, Потокер почув з вулиці:
— А де Потокер? А де тут Потокер?
Галасувала вся вулиця. Крики лунали з усіх боків. Обережно, навколюшках підлізши до вікна, Потокер визирнув зі свого шостого поверху й трохи не зомлів:
По всій вулиці Пті-шан туди й сюди ходили якісь люди й вигукували:
— А де тут Потокер?
В декого з людей були якісь лантухи й кошики за плечима. Можливо, що за східнім звичаєм, спіймавши Потокера, ці агенти британського імперіялізму звяжуть його, запакують у ці лантухи й викинуть нещасного в бурхливі хвилі Золотого Рогу. Адже колись султани, розриваючи дипломатичні взаємини, кидали чужоземних послів до глибокої криниці у палаці Єді-куле… Солодка й почесна смерть за вітчизну, але був Потокер ще молодий — і не хотів умирати на дні Золотого Рогу, та ще й у лантухах — може радянського виробництва. Він же як раз і приїхав торгувати лантухами!
Цілу добу просидів Потокер у себе в номері, нікуди не виходячи.
А другого ранку Потокер почув знову:
— А де тут Потокер?
Обливаючися циганським потом, Потокер почав міркувати, який засіб самогубства легший — чи повіситися на цвяшку в номері, чи впрост здатись на милість британських катів? І раптом почув інші голоси, що наближались із якоїсь маленької вулички проти готелю:
