висловлювати українською. Та це тому, що полячка ніколи в Росії не жила і руська мова їй не могла бути зрозуміла. А так скрізь — і в Торгпредстві, і в крамницях, коли бракувало французьких слів, і серед емігрантів — доводилось уживати руської.
Отож це „а если“ не здивувало мене що до мови. Здивувало, звичайно, що до змісту.
Кінчилося „а если“ — і я чую „хейно берім“. Це якийсь інший товар чи крам вигукують продавці. Далі чую швидке:
— Чауш, чауш, чауш! —
продається виноград.
Проходить скляр, — і спочатку довге, розтянуте, на високих нотах:
— Джамджі (скляр)!
Потім квартою нижче, потім ще нижче.
Між іншим, я так аж до самого від'їзду не міг зрозуміти, що воно таке було оте „а если“, яке я чув щоранку. Колись увечері на Галатських сходах я погнався за цим голосом — і не наздогнав. Таємниче „а если“ зникло в темряві. А зраня виходити з готелю вважалося за непристойне.
Я розпитував знайомих турків — і ніхто не міг мені назвати товар, що його турецьке ім'я згучало б як ці два руські слова. Так я й поїхав з тягарем таємниці на душі… Що це було? Бублики чи риба якась?
Вулиця говорить. Вона говорить на різні галаси. Вона галасує, кричить.
Колись у Туреччині був прекрасний звичай. Коли вночі виникала пожежа в певній дільниці міста, нічна сторожа перегукувалась словами „янгін вар“ (вогонь є), додаючи назву дільниці.
Наші товариші ще застали цей звичай. Вони розпитували, для чого це робиться. Їм пояснювали:
