Перейти до вмісту

Сторінка:Кость Котко. Сонце поза мінаретами. 1928.pdf/15

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

висловлювати українською. Та це тому, що полячка ніколи в Росії не жила і руська мова їй не могла бути зрозуміла. А так скрізь — і в Торгпредстві, і в крамницях, коли бракувало французьких слів, і серед емігрантів — доводилось уживати руської.

Отож це „а если“ не здивувало мене що до мови. Здивувало, звичайно, що до змісту.

Кінчилося „а если“ — і я чую „хейно берім“. Це якийсь інший товар чи крам вигукують продавці. Далі чую швидке:

— Чауш, чауш, чауш! —

продається виноград.

Проходить скляр, — і спочатку довге, розтянуте, на високих нотах:

— Джамджі (скляр)!

Потім квартою нижче, потім ще нижче.

Між іншим, я так аж до самого від'їзду не міг зрозуміти, що воно таке було оте „а если“, яке я чув щоранку. Колись увечері на Галатських сходах я погнався за цим голосом — і не наздогнав. Таємниче „а если“ зникло в темряві. А зраня виходити з готелю вважалося за непристойне.

Я розпитував знайомих турків — і ніхто не міг мені назвати товар, що його турецьке ім'я згучало б як ці два руські слова. Так я й поїхав з тягарем таємниці на душі… Що це було? Бублики чи риба якась?

Вулиця говорить. Вона говорить на різні галаси. Вона галасує, кричить.

Колись у Туреччині був прекрасний звичай. Коли вночі виникала пожежа в певній дільниці міста, нічна сторожа перегукувалась словами „янгін вар“ (вогонь є), додаючи назву дільниці.

Наші товариші ще застали цей звичай. Вони розпитували, для чого це робиться. Їм пояснювали: