Тепер ти — спокійний і можеш одпочити, подивитись скажемо, як заходить сонце.
Здається, що з того що заходить? Просто собі заходить — і край. Так ні: ти зобов'язаний —
1. спостерігти всі фарби на небі,
2. спостерігти всі фарби на морі,
3. додати тих фарб, що їх бракує для краси за середнім уявленням і
4. знайти вражінню від цього сонця + море відповідне місце серед решти вражінь.
Коли це зроблено, коли сонце так занатомовано, як ту людину, записуй до зшитку і спостерігай далі.
Ти ж бо по вражіння поїхав, щоб вони попропадали зовсім… І де вони раз-у-раз беруться на твою голову? То сонце, то якась хвиля особлива, то кілька перехоплених мимоволі слів між пасажирами…
Думаєте, так легко, так просто мандрувати, коли їдеш по вражіння?
Якщо за тобою хоч кілька років літературної праці, якщо читач звик протягом цих кількох років хоч раз на тиждень, ну — хоч на місяць — зустрічати твій підпис у газеті, — горе тобі! Сиди вдома й не рипайся. Кожний твій крок, що виходить за межі дозволеної тобі норми поведінки (цю норму встановлює для кожного мовчазне погодження загалу), береться на облік.
Увесь жах своїх обов'язків перед нащадками я відчув ще в поїзді, коли вперше за довгі місяці мав змогу не турбуватися про тези, промови, резолюції, прикінцеві слова, проценти досягнень, парламенти й кабінети, — про все те, що поскидане в купу зветься сьогоднішнім номером газети. Спочивав я точно 4 хвилини. На 5-ій:
— А, їдете-таки? Ну, їдьте, їдьте… Побачимо, що напишете. Де взяли аванса під вражіння?
