— Які вражіння? — я боязко подивився на свойого сусіду.
— То ви ж їдете кудись не туди, куди всі? Вражіння мусять бути цікаві. Невже не напишете? Ну, почитаємо…
І от уже на пароплаві, вже на 5-ій годині мандрівки я почав заздрити всім попутникам.
Щасливі! вони витрачають свій час, як хочуть. Вони не думають про жах повороту, коли прийдуть товариші, обступлять і:
— Ну, як?
Пікантна дама їде на побуття до співробітника торгпредства. Вона мріє про закордонні конфексьйони. Вона студіює за кешеньковим словником такі потрібні слова, як панчохи, пантофлі, шовк… Вона вже питала мене:
— Як буде французькою мовою інгалятор? Знаєте, для обличчя… В словнику нема.
Новопризначений спец. Він розшукує по пароплаві своїх четверо дітей, що їдуть з ним разом на посаду. Діти порозлазилися десь по сходах і трюмах, бідолаха вже з годину їх витягає одне по одному. Витягне дочку Лялечку, а дочка Галечка вже десь зникла… Своєчасні, цілком своєчасні тези про краще ставлення до спеців, бо досі наша влада, очевидно, мало цікавиться родинним станом службовців… У всякому разі, відряджуючи цього за кордон, не цікавилась, якого віку його діти, скільки з ним поїде. Не цікавилась, аж поки не почали йому виписувати підйомні. Ну, а тут уже пізно — ордера на 5 членів родини підписано, в наказі призначення пройшло. Бідолаха тепер і має клопіт із чотирма малюками, дружиною, ще й з нянькою (одне — немовля)…
От у німців цікаво: там тепер за кордон посилають тільки бездітних і неодружених; кажуть, німецький уряд
