до обітованої землі, чорт-зна чого й куди пруться… Природа зробила німцеві несподівану прикрість: на обрії, куди він пильно вдивлявся, шукаючи далекої своєї країни цивілізації й чистоти, раптом з'явився місяць. І був він такий червоний, що німець з огидою повернувся й попростував до каюти…
Не повелося німцеві…
А мені гордувати? Коли хочеш як-найбільше вражінь, мусиш їх поважати, а не з призирством хоч до чого-будь ставитись.
Я не можу подивитись на море, на дельфінів, на чайок, щоб не підшукувати для них відповідних, але ще не вживаних епітетів. Ще як матроси витягли котвицю, я думав про неї й про силу інших морських термінів, що їх доведеться вживати (а чи знайдеться в мене вдома Станюкович?).
Мене вже жалкують. До мене не підходять, не чіпляються з розмовами, не розпитують, бо вже, здається, кожний знає:
— Не заважайте йому! Він набирається вражінь…
А вночі, коли вже гасять світло в кают-компанії і пасажири, недовго побувши в комфортабельних каютах, чомусь починають вибігати на темну палубу, чухаючись і лаючись, — з правого боку зникає в морі лихтар останнього румунського маяка. Я тричі вигукую „Руки геть од Басарабії“, урочисто плюю в морську піну (з правого таки боку) і прилаштовуюся під єдиною лямпочкою на сходах — з олівцем і зшитком.
Важка роля — їхати по вражіння! Коли б у нас був такий жорстокий лад, як про це запевняють наші вороги, одним із заходів соціяльного захисту було б заслання по вражіння…
