У дитинстві мріяли про далекі незнані краї. Гімназистами підходили до білетної каси на вокзалі й просили:
— До Америки, III класу, тільки без пересадки.
Виростаючи, вперше кохаючи, говорили своїй милій:
— Хочеш, підемо далеко-далеко?
Мила говорила:
— Хочу, любий.
Але далеко-далеко не йшли, в крайньому разі — до найближчого попа, а той відмовлявся вінчати без документів. Проте, мила не була в претензії: щоб поїхати з милим далеко-далеко, треба було на хвилинку забігти додому, хоч ще одну стрічку до волосся захопити („ти не бачив моєї жовтенької? жовте мені страх як пасує!“), а там мама ганяла спатоньки. Милий чекав під ворітьми, слухаючи гавкання собак, а потім і собі йшов спати.
Захоплююче — щастя — цікаве — мислилось тільки десь у незнаній далечіні. Свій гай не так вабив, як англійська яблунева алея при дорозі, що про неї вичитав у Дікенса.
Я виправдуюся? Я знаю, багатьох — несвідомих, але не байдужих — кидало у вир подій, фронтів, революцій оте саме солодке „далеко-далеко“, отой потяг до незнаного, як захисний колір проти байбацтва, закиснення, міщанського сьогодні. А в тому „далеко-далеко“ перетравлювалися, виростали, поростали свідомістю і навчалися свій гай і димар бачити цікавішими, ніж чужий асфальт чужого Берліну.
Я виправдуюся? Але коли заспокоїлися роки, а місяці й тижні почали знову бути місяцями й тижнями, а не бурхливими сторіччями, страшно було почути в собі давній дитячий потяг до незнаного. Що ж! побачити чуже, щоб ще більш любити своє — думка не погана й не встидна. Зважити чуже, щоб оцінити своє — хіба погано?
