Але не так просто спинитися біля крамниці на Сході.
Спокійно стояти вам — не більше хвилини. Потім вибігає моторний чолов'яга і привітними жестами закликає вас усередину.
Вам нічого купувати не треба. Ви відходите від вікна, від принади. Але це не порятунок: принада не відходить од вас. Вона в образі моторного прикажчика йде за вами й намовляє зайти хоча б на хвилинку. Чемний прикажчик говорить по черзі всіма мовами, поки не натрапить на таку, що вам нею легше від інших лаятись.
Ви вилаялись французькою чи італійською мовою. Але це теж не порятунок:
— Навіщо месье (або: сеньор) лається? Ви зовсім не зобов'язані купувати щось у мене в крамниці. Ви тільки зайдіть, спочиньте в холодку і випийте чашку кави. А між іншим поглянете на наші пантофлі для хати. Найкращі вироби в Стамбулі!
Вам не треба цих пантофлів. Не беріться розтлумачувати це спритному прикажчикові. Він не відчепіться од вас, аж поки інший, спритніший, не змінить його, пропонуючи вам хороші ковдри ціною в 10 лір і навіть дешевше.
Прикажчики на Буюк Чарші, очевидно, уявляють собі, що кожна людина не місцевого вигляду приїхала до Стамбулу разом на двох пароплавах: один порожній для тих пантофлів, ковдр і сувенірів, що ви в їх купите, а другий — аж до трюмів наповнений доларами чи іншою валютою. Але знов таки не спробуйте розтлумачувати чемним продавцям, що з вами тих пароплавів нема, що ви їх випадково не захопили з собою в подорож — це вас не врятує. Вам так само пропонуватимуть купити ввесь Великий Базар.
Так ви й блукаєте по Буюк Чарші з різномовним почотом із кількох прикажчиків. Не лайтеся, не допоможе.
