але, очевидно, комусь потрібне, бо продається тут. А може колись було потрібне.
І якась тиша — дивна після гамору й пекла довгих вулиць Буюк Чарші.
Кожна крамничка — сама собі історичний музей.
Спиняємося біля одного такого музею. Звичайно, вона спиняється, я тільки стою скромненько позаду і з радісною злістю чекаю, що воно з того буде.
3
За хвилину моя інквізиторка вже встигла перемацати з десятеро люльок, годинників і обдерла собі манікюр, намагаючись одкрити якусь мідяну річ — так, середнє між кальяном і моделею передісторичної шхуни. І раптом її войовничо-купівельний настрій падає. Вона вже не кричить своїм мелодійним голосом, а питає стиха:
— Чого ж він мовчить?
Ми обидва — вона боязко, а я іронічно — дивимось на чудного продавця. Він сидить над цим усім вгорі на купі порохлявих килимів з чашкою кави в руці. Цей дідуган сьорбає каву, дивлячись понад нашими головами кудись, немов і не ми чіпаємо його поламані годинники й плямисті кинжали.
Йому ж і гадки нікоторої, що я вже знаю таємниці цих антиків. Ба, мені вже відомо, що плями на кинжалі — не кров жахливих убивств, а просто іржа, що які-небудь мармурові голівки — не з руїн Магнезії, а зроблено їх у Берліні чи в Нюренберзі, — що правда, з точним дотриманням і наслідуванням античних зразків. Німеччина має цілу галузь індустрії, постачаючи її на ввесь Схід. Для Єгипту є справжні скарабеї, а може й натуральні мумії, для Туреччини — килими з гаремів Махмуда № (обережніше з номерами!); для Індії — справжні оправи з-під діямантів
