Великого Могола… Це все справжнє — і все це виробляється в майстернях Німеччини. Але туристи купують. Я сам уже встиг купити якусь перську мініятюру.
Та навряд знає це спокійний продавець — бо ж стою тут, а не обминаю його крамничку-музей. І він все ж таки не цікавиться нами — покупцями. Щось не зовсім звичайне для східнього базару.
— Чого ж він мовчить?
— А ви спитайте самі. Чого б ви хотіли купити?
Питання дурне. Вона б усе хотіла купити. Я сам знаю
що вона відповість:
— Оце й оте! І ще — оце.
Раніш я ніколи не думав, що людина може схотіти таку силу купити.
Вона питає про поламану люльку звиклою формулою:
— Кач пара? скільки коштує?
Турок вибачливо дивиться на неї й говорить:
— Он ліра.
Уся ціна цій люльці — ліри зо три, я такі вже десь бачив. Продавець запрошує десять. Я це перекладаю й додаю свою скромну думку, що треба торгуватись. Отже знову звиклою формулою пропонуємо:
— Бір ліра! — одну ліру.
Моя супутниця чекає, що після такого брутального зменшення ціни в десять раз, після цієї образи, продавець скочить із місця, візьме її за руку й почне доводити, ніби це найкраща люлька в усьому Стамбулі, — що в Стамбулі?… у всьому світі! — і що він тільки для неї — так, для неї! — призначив таку ціну, а втім може зменшити її до 8 лір. Вона запропонує тоді 5 лір, він знизить до 6-50, потім не зійдуться в 25 гурушах, і вона не купить люльки, як досі за кілька годин не купила взагалі нічого, крім отих двох мундштуків по 25 копійок. Вона бо тільки прицінюється
