Спочатку нам давали пояснень, але згодом я помітив що моя товаришка, яка з самого початку практикувалася в турецькій мові з якимсь серйозним дідуганом, очевидно, головою товариства, раптом перестала балакати.
— Спитайте його — звернувся я до неї, не пам'ятаю вже в звязку з чим.
— Здається, я зробила нетактовність, — прошепотіла товаришка, — він припинив розмову й не хоче зі мною говорити. Очевидно, я помилилася: називала його ввесь час „ефенди“, а треба говорити „паша“. Я не знала, що це така шановна персона.
Декорацій сцена — тоб-то вільне місце в середині чотирьохкутника глядачів, не мала жодних. На сцені поставили маленького столика, а в кутку за другим таким звичайним кав'ярневим столиком сіли два музики: один із якоюсь мандоліною, другий — із чимсь подібним до флейти. Тоді мені називали ці струменти, здається — тарі й зурна, але напевне не пам'ятаю. Музики пограли щось жалібне, і на сцену з якоїсь буди поза глядачами вийшов артист.
Це була якась мішанина побутового театру з мольєрівськими прийомами. Виходив артист у національному, вже застарілому тепер убранні і говорив довгого монолога. Потім виходив другий — у подібному вбранні. Перший його не пізнавав. Починалась довга розмова, з натяками з якимись дотепами, яких я, звичайно, не розумів, а публіка од них щиро реготалася. Нарешті, перший пригадував, що він сусіда другого, і навіть батька його добре знає.
Один з артистів „зникав“, тоб-то просто сідав серед глядачів, а то й притулявся собі до дерева. Виходив інший артист — і починалася та сама комедія із взаємним непорозумінням і взаємним невпізнаванням. Були артисти трагічного амплуа, були й коміки — навіть тільки з'явлення їх на сцені викликало оплески й регіт глядачів.
