боязкої уваги до нас. Це вже англійці й французи привчили „тубільців“ до того, що європеєць — найвища істота. Нам було неприємно помічати оте ставлення до нас. Ми себе за найвищі істоти не вважаємо. Ні, ми не європейці, ми люди й друзі.
День почався, як завжди в мандрівників — великим безладдям. Наш пароплав вночі таки посмикало, і тільки під ранок ми змогли поснути. Кожний з нас обіцяв прокинутися раніш і збудити інших, але пробудився я тільки від того, що хамали витягли з-під мене чамайдана. Хтось, десь схвильовано кричав:
— Пів до шостої, а поїзд іде о шостій!
Я вибіг на палубу, як був, роздягнений. Пароплав стояв при березі. Пасажирів уже не було. Не було й звичайної метушні хамалів, коли п'ять чи шість здоровенних хлопців видирають один в одного маленький чамайданчик чи клуночок. Очевидно, публіка вже пішла до поїзду. Нашвидку одягнувшися й зібравши під пахву розкидані книжки й чийсь зайвий черевик, своєчасно невпакований, ми побігли до вокзалу. Виявилося, що він отут, під боком, в 2-х хвилинах.
Як на інші умовини, то поспішатися, здається, нема чого було. Та ми добре пам'ятали: ми не просто пасажири, ми чужинці, а для чужинців існують ще поліційні формальності. Отже, двоє з нас побігли розшукувати хамалів з нашими речами та займати місця, один — по квитки, а четвертий — до поліції.
І ввесь сьогоднішній день склався з трьох елементів: ми, Анатолія й поліція.
Чи то вже традиції такі від старої Туреччини лишилися, чи спеціяльна підозрілість до чужинців, але з