поліцією нам доводилося мати справу на кожному кроці. Виїздячи пароплавом із Сіркеджі в Стамбулі, ми дали свої речі до митного огляду, а пашпорти — до поліції. При цьому довелося заповнити анкету: ім'я батькове, прізвище материне, місце народження, мета подорожи. Коли б кожний робив це за себе, ми не потрапили б своєчасно на пароплав. Тому й виділили поміж себе повпреда для зносин із поліцією. Наш „повпред“ уже півтора роки працює в Туреччині, отже, не погано говорить турецькою.
Хоча ніхто з турецьких урядовців не міг нам пояснити, для чого оглядається речі при переїзді на азійський беріг і що саме забороняється провозити, чамайдани оглянуто, бандеролі наліплено й пашпорти завізовано. Та за 12 годин на другому березі Мармурового моря на ст. Пандерма починається та сама процедура… Ми накидаємо її дипломатичному представникові нашої невеличкої рухомої колонії.
Перед станцією вже стоїть поїзд із десяти вагонів звичайного закордонного типу: купе відчиняється просто на платформу. В поїзді досить чисто, але вагони здорово пошарпані. Це колишня французька залізниця. Тепер її націоналізовано.
Публіка не сидить по вагонах, а купками збирається на платформі біля продавців салепу (я так за 5 тижнів і на наважився його покуштувати), біля величезних кавунів. Але ось без десяти шоста, а нашого дипломата ще нема. Ми хвилюємося. Квитки вже куплено, але самих квитків для подорожи Анатолією — замало. Потрібні ще візи на пашпорти.
За 5 хвилин починається благовіст станційного дзвону, вигуки, метушня — і поїзд рушає. Як раз на п'ять хвилин раніше від розкладу. Виявляється, що квитки всі спродано, публіка на місці — чого, дійсно, затримувати поїзд?
