Це дивовижне порушення розкладу пасажирського руху рятує нас од потреби щось вирішати у звязку з тим, що нашого представника ще нема з пашпортами. Поїзд рушив — тепер уже пізно залишатися в Пандермі. Якось воно там буде…
Ми навіть задоволені, що виїхали раніш. Як уже на турецьких залізницях такі порядки, то може й встигнемо до Ізміру на свято незалежносте. Та коли потім починаємо розпитувати кондуктора, чи будемо на місці до шостої вечора, чуємо:
— Напевне, ні.
— А на сьому?
— Теж ні.
— Значить на восьму?
— Можливо що й на дев'яту.
До ст. Корделіо (перед Ізміром), де ми його кинули, наш поїзд прийшов точно о пів на десяту.
Поїзд уже йде повною ходою, коли до купе встрибує товариш, призначений нами на нашого власного повпреда.
— Розумієш, — каже він до одного з нас, — все через тебе. У тебе в візіка не зазначено місце народження, а я не знав. Могли не завізувати пашпорта.
— У мене теж не зазначено, — кажу я.
— Ну, ти — українець! — відпирає повпред: — я й сказав, що ти з Київа.
Міркувавши, що столиця України — Київ, повпред випадково як раз і натрапив на місце мого народження. А що до другого товариша, то повпредові дійсно довелося мати велику халепу. Суворі закони Туреччини!
— Треба було набрехати чогось! — кажемо ми в один голос.
