— Я так і зробив. Написав, що він у Тамбові народився.
— Чому саме в Тамбові?
— А чорт його зна!
Ну, в Тамбові то й у Тамбові.
Але за годину, коли поліцай, приставлений до нас, заходить до купе, і знову повторюється нудне:
„Ім'я батькове, прізвище материне, місце народження, мета подорожи“, —
— і повпред, і тамбовський народженець, що ніколи не був у Тамбові, забувають назву цього міста. Ми всі довго міркуємо, де ж народився наш товариш, і не можемо пригадати. На запитання поліцая ми всі мовчимо й покурюємо цигаретки. Це навіть стильно, по-східньому виходить: не відповідати, роблячи вигляд, що не розумієш запитання, і меланхолійно курити…
Поліцай нервується, пробує користуватися французькою мовою, але в нас ще більша рація не розуміти. Ми дивимося на попіл кожний своєї цигаретки. Потім кожний по черзі придивляється до попелу цигаретки сусідової. Це не допомагає.
Нарешті, за якоюсь асоціяцією, я пригадую:
— Та Тамбов же! Ти — з Тамбову.
Справу врятовано. Поліцай згортає зшитка й виходить. Ми кидаємо цигаретки й присуваємося до вікна. Тамбов! Тепер ми вже повноправні гості Анатолії й маємо право обдивлятися краєвиди.
Безрадісна країна! З півночи на південь простяглися спалені степи. На розлогій рівнині аж до самих гір, що вартують на обрії, ми не бачимо найменших ознак землеробства. Потім, за десятки кілометрів один од одного
