Перейти до вмісту

Сторінка:Кость Котко. Сонце поза мінаретами. 1928.pdf/69

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Тоді міністр із пихою заявив:

— Я — міністр шляхів і хотів викрити ваші зловживання.

— А, киньте, — спокійно відпер кондуктор: — я це чую, принаймні, разів десять на день… Особливо від тих, хто не хоче платити мені й половини.

Отже, дізнавшися од досвідчених мандрівників про окремішності румунського залізничого руху, ми нашвидку зробили збір грошей серед пасажирів і вступили в переговори з кондукторською бригадою. Хвилин за 15 по цьому почався якийсь рух: кондуктори бігали, вимахували прапориками, сурмили, дзвонили, свистіли. Коли скінчилася ця метушня, сіли по вагонах і почали чекати відправлення.

Але поїзд не рушив. Виявилося згодом, що кондуктори не поділили між собою хабаря, двоє з них втікли, — і перед нами була знову перспектива організувати збір на користь бригаді.

По-різному рушають поїзди.

У Туреччині так: спочатку виходить начальник станції в традиційній кашкетці з червоним верхом, потім залізничий дзвінок видзвонює якийсь дрібний туш — попередження пасажирам, що от, мовляв, зараз почнуться сигнали. Потім — один короткий удар. Перед другим дзвінком те саме, і перед третім такий самий дрібний дзвінковий туш. Я спостеріг на анатолійській залізниці ще й інші способи відправлення поїздів: і свистіли, і в сурми й сурмили, і поїзд не рушав. Про хабарі — запевняти не буду. Хабарів ми нікому не давали. Але все ж таки — поїзд за розкладом не йшов.

Уже на третій станції я знав, за якою процедурою піде поїзд на поточних станціях. І ця процедура дратувала мене протягом всієї мандрівки.