Раптом за собою я почув спокійне, не на повний голос:
— Ефендим.
Я озирнувся. Заклик було звернено, очевидно, не до мене. Заклик походив від поліцая, що прискореним кроком, але все ж таки поволі, по-східньому, наближався до хлопця.
— Ефендим! — повторив він загрозливіш.
Хлопець не спинився. Тоді поліцай ще прискорив кроку й поклав руку на плече хлопцеві.
Хлопця затримано. Це був російський емігрант. П'яний. Він образив якусь жінку на вулиці.
Мені подобалась ця спокійна праця поліції. Але друзі запевнили мене, що хлопцеві не сподобається праця, що предметом її він буде в Караколі, бо в турецькій поліції б'ють так само, як і в англійській, що була їй за взірець.
Наш анатолійський поліцай нікого не бив, нікого не заарештовував, він тільки пильно дивився, щоб ми не розкидали комуністичних листівок і щоб отут, на терені Касабської залізниці, не зробили раптом революційного перевороту. Він нікого не чіпав зі станційної публіки, але я помітив, що скрізь, де він підходив, запановував якийсь пригнічений настрій.
Поліція бо — завжди і скрізь поліція.
Десь під Ізміром, за дві станції, наш поліцай зник. Очевидно, переконався, що сьогодні ми більшовицького перевороту робити не будемо.
Один товариш їхав у справі зі Стамбулу до Ангори. Десь в Іскешеїрі треба пересаджуватися до поїзду, що йде з Кутахії.
Було ввечері. Товариш закрутився між коліями й потрапив не в той бік.
