Якийсь добродій в цивільному винирнув з імли.
— Бурди, ефендим, бурди! — показує в той бік, де поїзд на Ангору.
— А ви хто? — здивовано спитав товариш, бо не бачив цього добродія ніколи раніш і не міг його інформувати, куди збирається їхати.
Добродій теж здивовано подивився на товариша.
— Хто ви такий? — повторив товариш.
— Еспіон, еспіон… — забелькотів добродій крученою французькою мовою.
— Ну, як шпигун, то неси речі… — знайшов вихода товариш і передав чамайдана до надійних рук.
Бідний „еспіон“… його надіслали стежити за товаришем — і, може, якраз тому, що він сам мешкає в Ангорі чи має туди ще якісь доручення. І він мав дивитися, як доручена йому особа через якусь там помилку не потрапить до столиці. Скандал, кінець кар'єри!
Таке було з товаришем. Що ж до мене, свідчу, що я жодного разу жодної стежі за собою не помітив. Але може це тому, що я не озираюся назад? Може тому, що я приїхав до цієї країни з любови до неї — і мені все одно було — чи слідкує якийсь шпигун за мною, чи ні.
Пригадую, як воно було в Варшаві.
Ще в Шепетівці, на прикордонній станції, наші товариші попереджають:
— Дивіться в Здолбунові пильно, хто біля вас крутитиметься. Оце й буде ваш постійний архангол на ввесь час варшавського життя-буття.
Своїх арханголів у Варшаві ми добре знали. Дехто з товаришів, за старим революційним звичаєм, водив їх
