Довгі роки Туреччину гнітив європейський імперіялізм. Важкі роки руїни, війн, інтриг образи національної свідомости — могли викликати не аби-яку зненависть до чужинця. Адже кожний європеєць може бути ворогом. І до ворога по-ворожому треба ставитися.
Візи до Анатолії турки дають неохоче. Мають рацію. І можу констатувати, що ми, радянські громадяни, спеціяльної ворожнечі до себе, як до носіїв певної, відмінної системи, не почували. Я мав візу протягом лише кількох годин, і на Ізмірському ярмарку був майже єдиним європейцем.
Але система лишається системою — звідци й „еспіон“, звідци й кількаразова реєстрація пашпортів підчас подорожи.
Тіні довшали, витягались у довжелезну струнку лінію, а швидко й зовсім зникли — поїзд спинився на ст. Корделіо майже в повній темряві. Було пів на десяту.
Чорт його зна, ніколи в мене не помічалося жодного патріотизму. Тим більш — руського. Але коли біля нашого вагону почулися руські слова, і товариші з радянської колонії Ізміру підскочили до вагону — якась радість охопила.
Ми ніколи раніш не зустрічалися, ми, очевидно, й потім не зустрінемось, але якось радісно було тиснути одне одному руки, говорити про своє. За кордоном кожний стає патріотом.
Товариші були стурбовані спізненням поїзду й виїхали на автах до ст. Корделіо, щоб перехопити нас і встигти завезти до Ізміру ще перед кінцем першого дня ярмарку.
Ми пересіли до авт, хотіли попрощатися з поліцаєм, але він, наш ангол-охоронець десь зник. Ми поїхали берегом Ізмірської затоки впрост до столиці приморської Анатолії.
