Я проходжу одним із цих перевулків, але не знаходжу вулиці Франк. Що далі від набережної, то тихше. Не чути плескоту моря, не чути авт з Бірінджі-кордон, взагалі нічого не чути.
Улиця Франк не існує. Я в мертвому місті. Вулиця Франк завалена уламками мармуру й поросла травою. Більші купи уламків означають місця, де стояли п'ять років тому прекрасні доми й палаци, де розкошувала місцева буржуазія — левантинці, греки, вірмени.
Я підводжусь на велику купу, колишній другий поверх, і з цього поверху озираюся довкола. Ціле місто поховано під уламками. Що тут було? землетрус? пожежа?
Безокі стіни, ворота без парканів, паркани без брами. На розі двох колишніх вулиць я бачу уламок стіни, а на ньому напис:
„Елленікон Фармакейон“.
Це все, що лишилось од грецької аптеки.
Ці руїни, цей порожній жах порожнього міста — ілюстрація, як важко приходить розвязання національного питання. Турки п'ять років тому захопили Ізмір без жодного пострілу. Але незабаром було знищено майже всю європейську частину міста. Методично, планово, вибухові команди зносили в повітря мармурові палаци. Це звалося — випалювання блощиць.
Чи не краще було б повиселяти греків та вірменів і переселити до цих палаців турецьку бідноту?
А пам'ятаєте, як селяни на Україні розбирали панську садибу? Не тільки інстинкт помсти або й користолюбства розтягав на дрова панські паркети. Ні, треба було зробити пустку з панського осідала, щоб панам не було куди вертатися…
Смірнським панам теж нема куди повернутися. Смірнські палаци знесено в повітря.
