Спека. Нема чого читати. Бібліотеки на пароплаві нема. Вкладаючися ще вдома, застелив чамайдан старою газетою, щось за травень, і тепер вичитую з неї новини за прикладом того з анекдоту, що любив, у певному місці своєї кватирі сидячи, читати шматки газет. Одного дня він вистрибнув звідти з надзвичайною новиною:
— Плевна пала!!!
Я міг теж порадувати своїх друзів надзвичайними подробицями зради Чан Кай-ші. Новина не робить вражіння — і я далі сиджу в шезлонгу з апаратом і націлююся на негра. А той крутиться, натягуючи над спардеком тент — і ніяк його не схопиш на добрій позиції.
Між іншим, я помітив, що отой негр щось багато працює. Вчора він витягав котвицю, відкривав люки, крутив коловорот. Сьогодні увесь час порпається по пароплаву з якоюсь роботою. Я сказав про це своїм товаришам:
— Експлоатація! Визискують колоніяльні нації!
Мої товариші злякалися:
— Хіба можна такі слова? Хочете, щоб нас обвинуватили в комінтернівській пропаганді?
А справді, я й забув, як мене просили — і в Стамбулі, і в Ізмірі просили свої, товариші, — щоб ніде ніяких розмов на соціяльні теми не вів, бо турки надзвичайно підозріло ставляться до чужинців, і в них до неблагонадійних потрапити — один момент.
Я не хочу зайвих неприємностей. Краще мовчати. Товариш відходить кудись, я знов націлююсь на негра і — раптом…
Раптом підходить моряк у кашкетці з галунами, півмісяцем, зіркою й т. інш. Щось говорить, показуючи на апарата.
Чорт його зна! Може, він чув як ми говорили про негра й комінтерн, а може заборонено фотографувати? Ота спека розм'ягчила мозок, і я гублюся.
