ставитися до хазяїв цієї землі. Принісши сюди свою ідейну убогість, духову й фізичну розпусту, сприявши тому, що ім'я росіянина стало подібним до найнікчемнішого Терсіта з Іліяди, вони вважають себе на десять голів вищими од турка, що переміг імперіяліста, не затруївся отою отрутою й, кінець-кінцем, запровадив лад на своїй землі. Турки бо — азіяти! Турки бо — нижча раса!
І коли тепер турок нехтує білого еміґранта й намагається ліквідувати еміґрацію не лише з почувань приязні до нас, то нікому з еміґрантів ніколи не спаде на думку, що вони самі спричинилися до такого ставлення. Ну, звичайно, у своїх власних очах вони бо — носії великої ідеї слов'янства, евразійства…
Михайло Володимирович любить запевняти, ніби кемалізм тримається тільки на багнетах, ніби справжні турки не визнають цього ладу. Цікаво, хто це такі, оті «справжні» турки? Еміґранти, поки не відірвалися остаточно під російського терену, поки там ще залишалися якісь зв'язки, поки жевріла надія на повернення, — сплітали йолопські побрехеньки про нас, очікуючи щодня перевороту. У нас люблять говорити, що еміґрація нічого не навчилися, навіть більш, вона випробовані методи оцінки ворожого політичного ладу спомагається переносити й на інші країни і тепер плешуть еміґранти нісенітниці про близьке повалення ладу в Туреччині. Десять років очікування притупить хоч яке почуття. Не можна сказати, щоб еміґрація переконалася в нашій силі — вона просто інтелектуально не досить розвинена, щоб належно оцінити ворога. Десь жевріє надія, може, й досі, але вона подібна до надій на друге пришестя… I еміґрація займається не небесними справами, а своїми земними. Звідци й цікавість до Туреччини, звідци й надії на повалення кемалізму.
