А певного ранку, приїхавши на пляж, я знайшов великий заколот. Розповідали про якийсь інцидент між Михайлом Володимировичем і черговим поліцаєм.
Еміґрант Фельдман не любить вживати трусиків. Він роздягається й ходить по березі, в чому мати родила. Якась лікарша (теж з російської еміґрації) поскаржилася поліції, що з її веранди видно цю непристойність.
Прийшов поліцай, склав протокола й, докоряючи Фельдманові, кинув таку фразу:
— Це ж вам не Росія!
І тут зовсім несподівано до інциденту встряв кабінджі, той самий мій Михайло Володимирович, що в таких гарних взаєминах з усією поліцією й що завжди був за порядок і дисципліну.
— Як не Росія? А ти думаєш, що в Росії дозволяють голим ходить? Ти думаєш, що Росія — це Азія тобі? Та він же з Росії вже скоро десяь років, він еміґрант!..
Дуже образився кабінджі на турецького поліцая за Росію й трохи не кулаками викинув його з пляжу.
Я вияснив, що власне образило Михайла Володимировича й викликало в нього оту хвилю патріотизму. Виявляється, зовсім навіть не те, що дикунство й непристойність були кваліфіковані, як щось спеціяльне російське. Обурило Михайла Володимировича якраз те, що еміґранта й спекулянта, буржуя Фельдмана, поліцай вважав за заступника Росії.
— Адже Фельдмана викинули з Росії, — кричав мені Михайло Володимирович: — викинули вже десять років тому.
І додав трохи заспокоївшись та наливаючи собі й мені справжнього лептона, досить таки брудного:
— Як і мене.
