ЕМІҐРАНТ ФЕЛЬДМАН ДИВУЄТЬСЯ
Ми з румунським громадянином Фельдманом гріємося в гарячому піску Флорії, за 25 кілометрів од Стамбулу, на березі прекрасного Мармурового моря.
Лагідні хвилі Мармари! Немов, дійсно, розтоплений мармур — на колір, а як обгорне тебе ця біляво-зелена хвиля, не піняста, не бурхлива — ех!
На обрії проходили різнопрапорні пароплави, десь уліво, двома самітними скелями, стирчали собачі острови (туди Антанта 1920 р. вивезла славетних стамбульських собак і потруїла), просто на нас біг по воді гідроплян, розганяючись, щоб перелетіти до Сан-Стефано, а ми лягли в м'який пісок і говорили… про Харків.
Про Харків, бо в румунському пашпорті домнуле Фельдмана, в графі «місце народження» стояло:
— Харків.
І другий мій приятель, колишній вихованець гімназії Петра в Києві — Михайло Володимирович, нині головний кабінджі пляжу, щиро обурювався:
— Ну, чи не підла нація? Яке вони мали право видати йому румунського пашпорта, коли він народився в Харкові? Ну, не хочеш вертатися, так живи по емі-
