Моя знайома торік жила в турецькій родині. Це сприяло вивченню турецької мови, побуту, життя — якраз того, над чим працювала моя знайома. Їй раптом одмовили від квартирі. Чому? Вона не могла зрозуміти. Стороною дізналася, що хазяйка комусь говорила:
— До неї багато знайомих ходить…
Хіба це не подібне до старої умови квартирної хазяйки самотньому квартирантові «жінок не водити?» І хіба, щось таке ви уявляєте тепер у нас?
Я був у турецькому театрі. Там жіночу ролю виконував мужчина, як у салдатській виставці «Графіня Ельвіра». Я купив для грамофону кілька турецьких пісень — жадного жіночого голосу. В іншому театрі, в турецькій п'єсі я бачив на сцені жінок, але то були грекині. Туркені прилюдно не виступають. І наша знайома письменниця, хоч і соромилася прийти до нас сама, має славу розпутної жінки — може, тому якраз, що пише романи про кохання і навіть — жах! — виголошує доповіді через радіо.
Так то Туреччина! Туреччину Кемаль-паша брутальною рукою реформатора кинув на кілька сторіч уперед, а їй важко призвичаюватись… Але пан Фельдман, харківський інтеліґент і домовласник?
Пан Фельдман, цікавившись нашими шлюбними справами, питає:
— Чи може молодий хлопець одружитися, не поспитавши батьків?
— А чому ні? — дивуюся я.
— Ну, я розумію, що формально вони йому заборонити не можуть, але чи не трагедія для них, коли син їх не слухається, і сам вибирає собі наречену?
Звичайно, для міщанської родини в цьому може полягати траґедія. Але й розумних міщан у нас перетравили 10 років. Та Фельдман мислить ще психологією десятиріч-
