СОНЦЕ ПОЗА МІНАРЕТАМИ
Останні гості посідали в каїки, трап піднято. Бряжчить коловорот, намотуючи котвицю. Зараз рушимо. Прощай, Туреччино!
Я стою на кормі і вдивляюся в широку панораму Стамбулу. От коли переконуєшся, як це справді гарно! Тепер я можу на хвилинку погодитися з Ґотьє і Фарером.
Метушня на рейді, безліч пароплавів, клубки диму й сонце, що заходить за мінаретами якогось великого мечету — ось моє останнє вражіння від цієї країни.
Було щось коло 7-ої, і сонце сіло поза Еюбом. На тлі вечірнього неба особливо чітко рисувалися — рисувалися, а не малювалися, бо фарб уже не було — складним мережевом горби, мечети, мінарети і старий акведук.
Сонце знизилося і потрапило якраз у центр між двома мінаретами, так, що обидва перерізали своїми чорними смугами його червоне тло. Сонце заходило поза мінаретами.
Мені це здавалося символом сучасного цієї країни. Сонце поза мінаретами! Був час, коли пишно красувалися мінарети на сонці, коли були вони господарями країни, як колись суворі лицарські фортеці баронів і маркграфів.
