муть щоранку не абстрактні запевнення в аллаховій могутності, лише дуже конкретні вигуки:
— Граждани, хазяйки, церобкооп приїхав, керосини привіз!
Мінарет у Мерсіні поганенький, облуплений. Але й поза ним зайде сонце, як і поза двоґанковими мінаретами Ахмедіє в Стамбулі, або Єлшіджамі в Брусі. Закотиться сонце поза мінаретами.
Дедалі я в цьому переконуюся глибше. Саме тепер, у ці дні. І я щасливий, що друга моя подорож до Туреччини збіглася з її історичними днями.
2
Сами турки, чи вони свідомі цих історичних днів? Чи в них люди пишуть про це тепер у щоденниках, у побутових романах? Чи зберігають для історії ці знаменні дні?
Кілька тижнів тому, ступивши після нудної митної процедури на ґрунт романтичного Стамбулу, ступивши вдруге, за рік після першої подорожі, я не впізнав цього міста. Щось нове було в прольотах вузьких вулиць, в обличчі неподібних один до одного домів. Навіть трами тими самими маршрутами бігали не так, як рік тому.
Лише за деякий час я вияснив собі самому, що воно таке, чому якимсь зрозумілим зробилося для мене східне місто.
Припустімо так. Вас ведуть кудись до товариша. Ви не зважаєте на будинок, машинально підводитеся по сходах і заходите до квартирі. В хаті темно й незрозуміло. Вона здається вам якоюсь незнаною, може, хвилює своєю новітністю. Хазяїн поволі намацує на стіні вимикача, поволі повертає — і ви в світлі електрики бачите, що цю кімнату ви знаєте, що ви сами тут жили колись, що меблі навіть стоять по тих самих місцях. Торік я був у темній хаті
