довці робили вправи з нового правопису. Для мене це не дивно, я згадую перші місяці українізації, але паралеля тут не на користь Україні: цей малокультурний нарід береться до діла з більшим запалом.
На провінціяльній станції, під самим сірійським кордоном, я маю пересісти до баґдадського поїзду. Вдирається до купе хамал, хапає мої речі й кудись несе. Я покірно йду за ним. Він проносить речі пероном, десь на кінці його кладе їх на землю і показує мені знаками, що я можу бути цілком спокійним. Я знаю, що баґдадський поїзд має підійти лише за півгодини, і тому не кваплюся. Перепитую в хамала його ім'я і йду розшукати на вокзалі чаю. Дуран стерегтиме речі.
Після чаю я повертаюся до своїх речей. Вони самотньо стоять на пероні, а їхнього охоронця нема. Починаю очима шукати його. У затінку під порожнім вантажним ваґоном стоїть купка хамалів, а посеред них якийсь інтеліґент у капелюху й окулярах з копійчаним виданням нової абетки. Це — летюча лекція нового правопису. Всі тримають у руках шматочки паперу й обгризені олівці й старанно пишуть за інтеліґентом літери. Чомусь усіх цікавить, як написати назву їхньої станції, де вони заробляють отой важкий хліб турецького носія. Хліб буквально важкий, бо в Туреччині одна людина тягне на спині, бува, і цілу комоду, а то й шафу.
Станція зветься Єнідже. Турецькою мовою треба написати з початку ігрек, потім е. Але інтеліґент і сам, очевидно, тільки кілька день, як ліквідував свою неписьменність, отже він ніяк не може знайти в своїй абетці, де воно там міститься ігрек. Нарешті знайшовши, він не знає, з якого боку починати його писати. Він малює якусь птичку, як римську V, а потім рухом знизу догори домальовує хвостика. Всі ретельно повторюють за ним цю вправу.
