плаві прислужилися за притулок для кількох турецьких родин. Я заглядаю в середину, двоє маленьких дітей п'ють чай з фігурних турецьких скляночок, плескаючи одне в одне, а їхня мати, жінка за 30 років, сидить над книжкою і вперто дивиться в одне місце. Я впізнаю цю книжку — це поширена читанка новим правописом «Кер-Оглу» (Син сліпого). Губи в жінки ворушаться, вона спромагається зрозуміти зміст нових літер, зміст ніби нових, а на самому ділі дуже старих і давно відомих слів. Ця картина мене дуже зворушує.
А зі кілька день я їду автом, повертаюся з міста Тарсусу до м. Мерсіну. Це щось 35–40 км. Контраґент Нафтосиндикату зробив мені послугу, запропонувавши місце в своєму авті. Він їздив до Тарсусу інкасувати гроші, і ми обидва кінці робимо вкупі.
У дорозі туди на передньому місці поруч шофера сідає мам, турецький піп у чалмі й з незмінною парасолькою. Ось вам екзотика: степовий шлях, праворуч море, що поволі відходить на південь, ліворуч — раз-у-раз високі могили з руїнами старих фортець, мечету, якихось кинутих будівель. Прекрасний американський «Бюїк». Ми, двоє європейців (контраґент Нафтосиндикату — угорський громадянин), шофер-турок, що досить спритно викручується між верблюдами й буйволами в арбах, а перед нами ввесь час стирчить, монотонно похитуючись, чалма аллахового слуги. Що він думає, цей проповідник корану, їздячи американським автом з ласки двох ґяурів?
Коли ми, скінчивши свою справу, виїздимо з Тарсусу, вже майже темно. На околиці нас спиняють поліцай і хтось у цивільному. Поліцай чемно просить дозвола доїхати в нашому авті до Мерсіну.
Ми не відмовляємо. Ми, як той анекдотний безправний єврей: «коли губернатор просить, то незручно відмовити».
