Поліцай і хтось у цивільному сідають поруч шофера, там, де раніше сидів піп у чалмі і з парасолькою.
Іншого разу я, очевидно, свої думки й оповідання про себе в історичні дні Туреччини будував би в іншому пляні — і якраз на цьому контрасті: туди — піп, назад — поліцай. Я б самому собі довів, що тут і контрасту жадного нема, бо піп і поліцай — істоти одного порядку. За попа в авті я був вдячний моєму господареві, бо ця пригода дала мені чимало кумедних міркувань; за поліцая — господар сердиться на мене:
— Четвертий рік їздю, такого не було! Це через вас прив'язалися поліцаї. Бачать — нова людина.
Але тому, що живе живий спомин, незважаючи на нову кумедну пригоду, тієї ж хвилини забуваю про нашого попутника. Всю дорогу до Мерсіну мені перед очима стоїть куточок столу власника тієї контори в Тарсусі, де ми просиділи щось із годину.
Звичайний собі письмовний стіл, накритий скляною дошкою, кілька розкиданих паперів. При столі сидить звичайний турок ділового типу: чемний, пристойний, коректний. Він сам палить цигаретки «Єнідже» за 12½ піястрів, але нас частує з шухлядки «Тюрком», за 30. Над господарем висить традиційний портрет Кемаля, але при вході ми бачили інше обличчя на стіні. Наш ділок — аґент фордівських машин, отже, на стіні проти входу висить великий портрет самого Генрі Форда. В конторі дуже чисто.
Ми, за традицією, п'ємо каву, а мій супутник веде з господарем довгу, нудну й чемну балачку. Він нервується — смеркає, лячно буде їхати ввечері з грошима, але не прискорює балачки й ввічливо розпитує господаря контори про ті ж самі непотрібні обом дурниці, про які той розпитує його. Незручно ж, непристойно навіть отак відразу — та й про гроші.
