речкам; бути чи не бути новій абетці? Хоча за реформу висловилися філологи й письменники (Ахмед-Джевад, Гусейн-Джахід, Ібрагім-Неджмі, Джелал-Нулі, Якуб-Кадрі та інші), але напочатку була велика опозиція цій справі, що має за собою власне десятки років. На бакінському тюркологічному конґресі Кюпрюлі-Заде, бувши там делегатом від Туреччини, виступав різко проти самої думки відмовитись від арабської абетки:
— Це значить — поставити хреста на літературній спадщині! — з запалом протестував він.
Турецьке суспільство СРСР не погодилося з ученим. Справа бо нової абетки — справа конче потрібна, без неї неможна просвітити широкі маси трудящих. Кількома роками пізніш до цієї ж думки мусіло прийти суспільство Туреччини, її урядова партія, її ідеолог і господар Кемаль-паша, якому в самій столиці поставлено за життя аж 3 монументи.
Уряд форсує реформу. Ще не вироблено остаточно правил правопису, ще йдуть суперечки між учениками (як це нагадує епопею усталення українського правопису), а з постанови уряду, адміністративним порядком, вже його заведено. Вже в травні 1928 р. видано закона про ступневий перехід з мусульманських цифр на європейські. Школи й курси по установах заведено перед виданням декрету меджилісу. Кемаль-паша викладає на імпровізованих курсах у Стамбулі, Родості, Ченак-Каде, Синопі… Народня партія («Халк») видає обіжники, щоб сприяти реформі. 29 серпня відбувається в Долмі-Багче засідання центральної комісії правопису, і от фраза з резолюції цього історичного засідання:
— Щоб урятувати нарід од несвідомости, нема іншого засобу: тільки нова абетка.
Далі — ціла низка наказів і декретів. Початкові школи мають з наступного року перейти на нову абетку. Учи-
