головний струмінь не просувається далі перехрестя Саркіз-Агаджі. Після цього перехрестя Пері вже не така чепурна, куди менше крамниць з гарними вітринами, одна кав'ярня турецька й одно кафе «Киев». І хоч такою самою слов'янською вяззю написано вивіску, як і на «Петроґраді» (на склі, не над дверима, бо над дверима мусить бути турецькою), та тісточки тут не такі смачні, відвідувачів не рясно, справ великих між ними не робиться. А далі, за «Києвом», і зовсім Пера на одному боці вулиці переходить у якийсь кам'яний мур, що тягнеться аж до майдану.
Окремі особи якось машинально йдуть до Таксіму. Там спиняються, дивлячись на новий пам'ятник, і щовечора чути майже однакові слова в різні хвилини цього пізнього для Пери часу:
— Азіяти!
— І пам'ятника сами збудувати не змогли, мусили італійця запрошувати!
— Хіба ж він такий високий на зріст, їхній Кемаль? Адже всі генерали мусять бути вищі за нього, а вони тут далеко нижчими показані!
— Та й пам'ятник! Сміховисько, а не пам'ятник. Згадайте Петра, або хоч Богдана Хмельницького в Києві!..
Презирством європейця підповівши на кам'яну погорду азіятів і цим немов помстившися за образи й злидні майже десяти років, люди показують пам'ятникові спини, повертаючися до головного нерву Пери — між Саркіз-Агаджі й Галата Сераєм. Савчук повертається за всіма й згадує, як йому Саїд-бей пояснював, що за східньою уявою людина, велика духом чи славою, не може бути невеликою на зріст. А що до того, хто вміє й хто не вміє будувати монументи, пам'ятається Савчукові, що на всю Росію, здається, тільки один і був монумент вітчизняної продукції, та й то Александр III — Паоло Трубецького… Але все це згадується
