Лише мулли — тут їх теж рясніш, ніж на Пері — носять білі чалми на бруднувато-жовтявих шапках.
Інше місто, відмінне місто Стамбул!
З правого боку вулиці Сіркеджі, майже на розі, навскіс од подвір'я вокзалу — турецька кав'ярня. На вікні висить лаконічний напис:
«Чай — 6 гурушів, кава — 9».
Цю кав'ярню Савчук чомусь улюбляє з першого погляду. Де б він не блукав у ці свої кілька тижнів вільного життя, він неодмінно заходить до кав'ярні, що навскіс од подвір'я вокзалу.
Тут аніщо не нагадує еміґрантських ресторанів і кафе.
Залізні кругленькі столики з залізним бордюром, щоб незграбний відвідувач не змахнув чашки на долівку. Солом'яні стільці-табуретки. Неодмінна запорошена пальма при вході. Недопалки і сірники на підлозі — попільничок ніде не буває. По стінах — м'які цератові канапки для почесних гостей і для паліїв нарґіле. І тут, не як по-европейських кафе, надзвичайно тихо поводять себе клієнти: розмовляють майже пошепки, а здебільшого і зовсім не розмовляють. Була б цілковита тиша, якби не вигуки офіціянта, що вголос для кухні повторює замовлення.
Тут легко, спокійно, по-східньому думається. М'яко якось перегортаються думки, як дельфіни в морі.
Відвідувачі читають турецькі газети й зрідка перекидуються дуже короткими фразами поміж двох затяжок з кальяну.
За розкритими дверима тарахкотить Стамбул, говорять люди, верещать патефони, дзвонять трами й гудуть авта.
Дві бродящі кішки вихилясом ходять по кав'ярні.
Випивши кави чи чаю, Савчук іде вгору й надолужує все, що згублено чи не придбано сьома роками в цьому місті. Жити в Туреччині — і знати лише турецьку поліцію!
