ЛЕКЦІЯ ДОБРОГО ТОНУ
Це, очевидно, якийсь портовий урядовець вищого ранґу. Всі метушаться довкола його, і всі в форменних кашкетках, лише він у капелюсі. Вважаю його за безумовно надійну людину для мойого листування з м-ль Анжелою, ну, і звертаюся до нього якнайчемнішою французькою мовою:
— Чи не буде ваша ласка — пробачте за турбування! — кинути цього листа на березі? Він — до Ізміру, марку наліплено.
Але урядовець незадоволено крутить головою і відмовляє двома короткими турецькими фразами. Мені доводиться зніяковіло одійти від трапу.
Може, моє прохання складено нечемно? Але даруйте, я ж ще в човні сидячи, вивчив його в конверсасьйону… Може, урядовець не розуміє французької мови з моїм харківським прононсом? Але ж мою витончену французьку фразу супроводили ще жести, лист, марка та турецька назва міста: Ізмір… Очевидно, нахабством було звертатися до такої важливої персони з таким дріб'язковим проханням — і мені дано лекцію доброго тону…
Зідхнувши, я підхоплюю свого чемоданчика й шукаю каюту. Пасажирів не густо, і мене зараз же влашто-
