вують. Зазираю на всякий випадок до конверсасьйону, вивчаючи ще три фрази, потрібні для першої знайомости з новим оточенням, і виходжу на чардак.
Біля трапу вже майже кінчається звичайна передвідпливна метушня. Трап тремтить і аж хлипає, немов якась велика риба б'ється у воді під нього. В Ізмірській затоці, здається, бувають акули. Цікаво було б побачити живу акулу — досі я бачив тільки акул імперіялізму на карикатурах і плякатах. Нахиляюся.
Ця акула добре придалася б для плякату. Бо вона має червоне людське обличчя товстого спекулянта, який видирає в трьох хамалів свого чемодана. Знайома портова картинка: ви їдете човном з берега на пароплав, хтось кидає вас і ваш скромний вантаж на дно човна, а коли переходити на трап, одразу троє носіїв б'ються за ваші 20 копійок…
Акула нарешті одбилася від дрібного рибеняти, пароплав гуде втретє, зараз поїдемо. Лист до м-ль Анжели сиротливо має в моїй руці… У цьому листі — фота моєї випадкової знайомої, зняті підчас подорожі Стамбул – Ізмір. Я обіцяв їх надіслати. Буде найбрутальнішим порушенням доброго тону не виконати обіцянки.
Демократичний край Туреччина, але чужинцеві доводиться коритися всім загальноєвропейським правилам ввічливости. Особливі ж вимоги мусить собі поставити радянський громадянин, вихованець барбаринської більшовицької країни. Сякатися виключно в хустку, не колупати в усі олівцем, вітатися із знайомими стільки раз, скільки зустрінеш його на вулиці, а не лише першого разу — цю науку я вже так-сяк засвоїв. Щождо дальшого — тремтю щоразу…
Лист сиротливо має й тріпочеться в моїй руці, і м-ль Анжела буде поганої думки про вихованість гостя з дале-
