Сторінка:Кость Котко. Щоденник кількох міст. 1930.pdf/156

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

роплаві має необмежену владу не лише над командою, але й над пасажирами? Оце ж воно й є!

Стіни каюти, моя власна піжама, електрика під стелею — все це докірливо дивиться на мене. І навіть теплий вітрець з південного моря, з далекого Єгипту, зазираючи в ілюмінатор, з якимсь жалем обгортає мене… Скінчена я людина!

Не постукавши в двері, заходить довгий чолов'яга, досить пристойного вигляду — я його не бачив досі на пароплаві. Очевидно, з тих, що цілі дні п'ють горілку в сальоні.

— Махмуд-бей! — гукає він.

Підбираючи руками ковдру на своє голе тіло, а мізками — французькі слова на свою голу думку, я завважую:

— Махмуд-бей — у сусідній кабіні.

— А, ви говорите по-французьки? — радіє пізній відвідувач.

Я мовчу.

— Ви руський, — раптом каже він, — я знаю. Ви їдете до Мерсіну.

— Так, пане — відповідаю.

— Руський — білий, чи руський — червоний?

Це не дурне запитання. Більшість турків не любить еміґрантів, бо вважає, що вони занесли до їхньої країни розпусту й поганий взірець для турецького народу.

Відповідаю, який я руський. Доводити, що я українець — цілком зайва річ на 36-ій паралелі. Я зраджую свою націю, щоб не заводити суперечки вночі, та ще за таких обставин, коли я сиджу майже голий, а мій співбесідник десь, видко, дуже ковтнув горілки й похитується. Я вже колись в одному готелі домагався, щоб в обов'язковій анкеті правильно записали мою національність, і досяг зов-