роплаві має необмежену владу не лише над командою, але й над пасажирами? Оце ж воно й є!
Стіни каюти, моя власна піжама, електрика під стелею — все це докірливо дивиться на мене. І навіть теплий вітрець з південного моря, з далекого Єгипту, зазираючи в ілюмінатор, з якимсь жалем обгортає мене… Скінчена я людина!
Не постукавши в двері, заходить довгий чолов'яга, досить пристойного вигляду — я його не бачив досі на пароплаві. Очевидно, з тих, що цілі дні п'ють горілку в сальоні.
— Махмуд-бей! — гукає він.
Підбираючи руками ковдру на своє голе тіло, а мізками — французькі слова на свою голу думку, я завважую:
— Махмуд-бей — у сусідній кабіні.
— А, ви говорите по-французьки? — радіє пізній відвідувач.
Я мовчу.
— Ви руський, — раптом каже він, — я знаю. Ви їдете до Мерсіну.
— Так, пане — відповідаю.
— Руський — білий, чи руський — червоний?
Це не дурне запитання. Більшість турків не любить еміґрантів, бо вважає, що вони занесли до їхньої країни розпусту й поганий взірець для турецького народу.
Відповідаю, який я руський. Доводити, що я українець — цілком зайва річ на 36-ій паралелі. Я зраджую свою націю, щоб не заводити суперечки вночі, та ще за таких обставин, коли я сиджу майже голий, а мій співбесідник десь, видко, дуже ковтнув горілки й похитується. Я вже колись в одному готелі домагався, щоб в обов'язковій анкеті правильно записали мою національність, і досяг зов-