сім несподіваного наслідку. Портьє довго розпитував мене, що воно за нація українці, яке мають відношення до радянського паспорту, і кінець-кінцем записав мене — уруґвайцем.
Так, припустімо, що я — руський, але, будь ласка — руський-червоний!
На моє кредо настирливий відвідувач відповідає довгою французькою фразою, яку я не зовсім розумію. Чи то, що він гадав, ніби я руський-білий, чи то, що він любить руських-білих. До того ж додано ще якесь запитання, що мені вже зовсім незрозуміле.
Я змовчую.
Тоді мій гість починає мене форменним чином допитувати:
— А чого ви їдете до Мерсіну? У вас там торговельні справи? Ви — купець?
— Ні, я письменник.
— Письменник! — з презирством питає гість: — що таке письменник?
— Це людина, що пише книжки.
— І ви їдете до Мерсіну, щоб написать про нього книжку? Яку ж можна написати книжку про Мерсін?
Він стискує плечима, дивиться на мене з явною підозрою й додає:
— Я живу в Мерсіні чимало років, але ніколи не чув, що про це місто можна написати книжку!.. Там же 15 тисяч мешканців усього!
Я мовчу. Я роблю вигляд, ніби не розумію.
— Ви не розумієте? Не розумієте французької мови? Може ви говорите по-німецьки? по-англійськи? по-італійськи?
I перераховуючи мови, якими він володіє, цей освічений чоловік за кожною назвою мови нахиляється до мене, бо його хитають чи то пари нашого корабля, чи то власні його спиртові пари. Скорше, вони, бо я виразно чую їхній
