приїхали на практику. Хтось із цих студентів, звичайно, товаришує мені, блукаючи містом.
Один із хлопців — молодий фізкультурник. У нього молодости й здоров'я більше, ніж нахилу до арабської мови. Він здорово нудьгує без жінки. Південна спека, південне море, містичність чужої країни, а головне — думка, що за якийсь місяць поїдеш звідси назавжди, — викликають якусь особливу тугу за жіночим тілом. Михасеві соромно таке визнавати, але я його розумію з перших натяків. Він якось настирливо повертається завжди до одної теми — до жінки. Розпитує мене. Чи багато жінок я знав? Чи бачив я славетні доми розпусти в Галаті? Що це воно за дівчина зфотографована в мене на палубі «Ісмет-Паші»? А потім важке зідхання;
— Що ж — тут у нас жінка на вагу золота…
Я промовчую і, підставляючи обличчя південному сонцеві, лежу поруч Михася на якійсь розбитій барці, що заступає нам пляж.
Сонце! Море! Чого більш треба стомленій людині, що має на перепочинок лише п'ять тижнів? Які жінки? Навіщо жінки? Я хочу тільки сонця й моря.
Я колекціоную моря. Справно нотую в щоденнику:
— «Вересень, 1, середа, Чорне море. Але яке ж воно чорне, хіба? Воно — ніякого кольору, чи — жадного кольору. Як чорнило на пошті».
— «Вересень, 22, субота. Мармара. Вітаю, Мармурове море! Ми ще торік познайомилися. Твої хвилі — як розтоплений мармур. Ти однаково лагідно омиваєш і турецькі кораблі, і радянські — як років кілька тому — сталеві боки антантівських панцерників і американських винищувачів»».
— «Жовтень, 8, понеділок. Егейя. Вона синя-синя. Я її теж бачив торік — я теж, купавшися, дивувався, яке синє оце Егейське море! Це од глибини».
