— «Жовтень, 11. Там, де з півдня білою купкою струнких будівель вилискує на сонці веселий Родос, сині води Єгейї починають світлішати, переходять у зеленкуватий мармур, як біля Принцевих островів, а згодом назустріч нам б'ється блакитна хвиля. Ми перейшли ніде не накреслений кордон. Тепер пливемо Середземним морем».
Я колекціоную моря. Цієї осени їх було в мене аж чотири. Ще два я знав раніш — Озівське й Каспій. А скільки всього морей на світі?
Михась використовує одну поширену серед наших письменників за кордоном тенденцію. Вони вважають за потрібне вивчати життя чужої країни по рестораціях, кабаре й домах розпусти. Михась вважає, шо й мені слід було б познайомитися з цією стороною життя. А то в мене, мовляв, не буде справжнього уявлення про країну.
Цієї думки я не поділяю. Я згоден, що оті «установи» до певної міри характеризують життя, але чи вони є чимось типовим, хоч і для цієї країни? Який процент місцевого населення їх відвідує? Як думає Михась?
Він неохоче зі мною погоджується, Але говорить — зовсім не до ладу:
— От, як нам йти додому, по дорозі є такі доми. Там публіка й вдень буває. Хочете, пройдемо повз.
Повз. Через дим сигаретки я дивлюся в далечінь і бачу далеко-далеко на південному сході якийсь візерунок у небі, немов велетенську сиву брову понад морем. Це — гори Сірії. До них — кілометрів сто, як не більш. Сьогодні надто прозорий день… Повз? На хвилинку мене так охоплює солодкий потяг до незнаного жіночого тіла.
Я промовчую, але коли ми одягаємося й плентаємося спекою додому, я не протестую, що мій товариш веде якоюсь іншою дорогою.
