У цьому місці товариші переривають мене дружнім вибухом реготу.
— Голову прозакладаю, — говорить хтось із них, — що після своїх філістерських міркувань він таки пішов до… «установи». Так?
— І лірична новеля матиме зовсім не ліричне закінчення. Ламання стилю, чи як? — каже інший.
— Швидше — переміщення, — догадується ще хтось, — коли б я писав рецензію на подібну річ, варто було б сказати, що автор дійсно лицемір і філістер, отже заздалегідь шукає собі виправдання. Хоче подати себе в образі прекрасного Йосипа…
— … спокушеного за допомогою московського фізкультурника. Або: як колекціонер морей перетворюється на колекціонера притонів.
— Та киньте глузувати. Він ще не скінчив.
Я ще не скінчив.
На околиці міста, під самою залізницею, відмежовані од порту якоюсь службовою колією, стоять окремо два будинки, а через вулицю — третій. На ньому висить урядовий прапор із півмісяцем. Перші два будинки — звичайні двоповерхові доми.
В окремому будинку міститься каракол, поліційний район. Два будинки насупроти — оті самі «установи», що до них тягне Михася. Я розумію, що каракол, очевидно, — залізничий і випадково потрапив у сусідство з притонами, але така територіяльна близькість двох символів буржуазного ладу надзвичайно мене зворушує.
Спроквола, неширокою закуреною вулицею ми наближаємося до домів. Кілька екіпажів і одне авто стоять біля них. «Установи» працюють і вдень. І раптом мені аж кружиться голова.
