Сторінка:Кость Котко. Щоденник кількох міст. 1930.pdf/164

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Ми ж сидимо в ресторані. Добродій Каганов готувався висвятитись (чи як воно там зветься) на рабина, але його донька втікла з російським офіцером, вкривши батька ганьбою та на все життя опоганивши його духівничу кар'єру.

З горя відкрив Каганов ресторан без напоїв (у нас це була б звичайна їдальня), і від побожних мрій згадкою лишилася тільки велика чорна борода. Та ще хіба вірність традиціям — і щоб не ламати суботи, завів Каганов у своєму ресторані кельнера-християнина.

Звичайно, не побожний Каганов тоном експерта в проститутних справах потверджує правдивість моїх спостережень. Іван Іванович, колишній комендант поїзду Вранґеля, після втечі з Криму тинявся Туреччиною, був на півдні, а коли еміґрацію всю скупчили в Стамбулі, найнявся до єврея Каганова за кельнера й радіє, що по єврейських великих святах має дні відпочинку. Чи думав колись вранґелівський офіцер, що буде він юдофілом?

Іван Іванович, пораючися біля нашого столу, прислухався до мого оповідання, а тепер, не чекаючи запрошення, розповідає сам:

— Еге, там гарні дівки! Тільки, знаєте, як котра покрасивіш — обов'язково руська. Це вже закон.

Мій товариш, підморгнувши нам, каже стилем парляментського промовця:

— Нам, звичайно, приємно бачити такий доказ зверхности руської нації, але чи не поділитеся ви з нами, Іване Івановичу, більш інтимними переживаннями в цій галузі? Ви що, були там? Дійсно, руські?

— А…

Іван Іванович вагається, а потім розповідає:

— Років зо три тому працював я там на розвантаженні цукру. Непогано заробляли. Пішов туди. Дали бабу.