Я дивився на грізні, суворі скелі, на дим од паротягу — дим підносився вище хмар, бо надто глибоко знизилися хмари… Важко було щось говорити. Та мої сусіди, офіцери з Адани, люди звиклі до цієї суворости Анатолії, весело балакали, весело пили горілку й весело їли баранячі ковбасні обрізки, потроху втягаючи мене в кумедну франко-німецько-турецьку балачку.
Надвечір, коли гори, захекавшися, лишилися позаду, з правого боку потяглася безнадійно-нудною і безперервною биндою соляна пустеля. На ст. Конія наш ваґон одчепили, веселі аданські офіцери перейшли до Стамбульського поїзду, а ми з мерсінським попутником почали чекати, поки причеплять ваґона, що привезе нас впрост до Анкари, до столиці. Коли подали ваґона, мого попутника не було біля речей, і я змушений був сам упаковувати його обдерті чемодани в своє купе. За кілька станцій він з'явився, очевидно, потрапивши в Конії десь до іншого ваґону. Він дуже зрадів, побачивши свої речі, і моя послуга спричинилася до щільнішого знайомства.
Всю дорогу ми приязно розмовляли. Я не знав турецької, Мустафа-ефенди не знав французької, але розмова точилася досить жваво. Спочатку Мустафа-ефенди щось оповідав мені — очевидно, про свою країну, бо показував у вікно на станції, де ми проїздили уже в темряві, та про свою родину, раз-у-раз повторюючи «Анкара». Я слухав і похитував головою. Потім уже і я викладав свої подорожні вражіння, висловлюючи все захоплення з прекрасної Туреччини — і Мустафа-ефенди так само повчаюче й схвалююче похитував головою.
Отак приємно побалакавши кілька годин, ми зібралися спати, і мій попутник почастував мене своїм дешевим дузіко. Пити горілку мені довелося так само з пляшки, як і він це робив, але попросити склянки я не наважився.
