— Та ж Америка — вільна країна!
— У цій вільній країні, мій любий, неґрів спалюють живцем, коли запідозрять у злочині.
— І ніхто не протестує, не забороняє цього?
— Самі більшовики лише, але їх у нас мало.
— Як більшовики? — скрикнув Мурад: — ви ж бачили, як мене сьогодні бито. Це робив більшовик, щоб ви знали! Мене скривдив більшовик, а ви на більшовиків сподіваєтеся…
— Тебе скривджено, — відповів мурин, — але це зробив не більшовик. Як тобі пояснити… Я сьогодні ходив дізнаватися про це, бо й мені було боляче за тебе.
— Адже нафта — від більшовиків? На ній серп і молот!
— Нафть — від більшовиків, це правда, але вони тут сами не торгують нею, а тримає Гас-хане, колишній росіянин, із тих, кого більшовики повигонили геть. Тепер він зве себе мадьяром, бо купив пашпорта.
— Знаю, — сказав Мурад, — еміґрант! Такі були в нас перед кількома роками.
— Правильно, еміґрант. Він і поводиться, як звик у давній Росії. А більшовиків тут нема. Та я про сьогоднішнє написав до них у Москву й вони йому більш нафти не продаватимуть. Це за твою кривду.
Мурад розсердився, бо ця людина, боронячи його, не спромоглася оборонити саму себе.
— А куди ви напишете за свою кривду? — насмішкувато спитав він, і зараз же пожалів про це: — Ні, — скрикнув він, — не ображайтеся, ефендим. Ви підете зі мною, бо тут на всеньке місто не знайдете, де підночувати.
Арабські доми не мають вікон на вулицю. Вікна виходять на подвір'я, а там — банан, або й фонтан.
В одному такому домі під бананом винаймав собі кутка для ночівлі Мурад, і в такому домі на брудній кошмі вони лягли — обоє скривджені сьогоднішнім днем.
