пароплава та перегортаючи ваші пашпорти, почнуть робити вам іспита з вашої біографії, — жадного спокою, ніякого миру не почуватимете. Не лишиться позаду гарячкове життя з сумнівами й боротьбою, а навпаки: в гарячку вас вжене проклятущий сумнів:
— За віщо ж боролись?
Дві години тяглась ота чарівна панорама. Поліція розпитувала про дату народження, покурювала радянські цигарки, а я вираховував:
— Коли мені стільки й стільки років, та з цього відрахувати 27, то вийде…
І виходило, що я народився 1804-го року.
Шкода мені старих письменників. Як можна так помилятись? Єдину причину бачу хіба в тому, що вони в'їздили на власних яхтах, а я — на скромному пароплаві, навантаженому цементом.
За дві години, дізнавшись, що пашпорти на руки мені з якихсь міркувань не дадуть, я вийшов на палубу.
Ми стояли в юрбі пароплавів різних націй. Гули гудки, верещали сирени, закривали небо клубки диму.
Одна з моїх попутниць — чоловік її на економічній роботі в Туреччині, і вона удає з себе серйозну ділову особу — вийшла разом зо мною на палубу.
— Стамбул нагадує мені великий промисловий центр у Донбасі, — сказала вона, примруживши очі, — дивіться, скільки димарів на обрії!
На жаль, то були не заводські димарі, а мінарети мечетів. Я розчарував товаришку.
Але чекайте, товаришко: незабаром, як остаточно скине кайдани романтики молода відроджена Туреччина, посунуться з обрію мінарети й дадуть місце димарям заводів.
На цьому місці в мене кардинальна розбіжність з Лоті, Ґотьє й Фарером… Вони бо сподіванку бачити димарі
