замість овіяних чарами легенди мінаретів вважали б за найбільшу образу для національної свідомости турецького народу. А мені чомусь здається, що й нарід турецький охоче б уже бачив на місці поетичних мінаретів — такі ж стрункі вертикалі прозаїчних димарів.
Я познайомився з Босфором трохи згодом.
— Поїдьмо до Бебеку, — сказала мені моя знайома.
Ми їхали в швидкому натовпленому трамваї щось біля години. Я майже ввесь час стояв на ногах, нахиляючись, щоб поглянути через вікно на вулиці, напівосвітлені, брудні, не такі вилизані, як у Пері. Це не така романтична подорож, як на власній яхті! Сутінки, але прозорі південні сутінки, зустріли нас на останній станції, де ваґон зробив коло й спинився.
Ми пройшли маленьким базарчиком, таким, як я бачив в Еюбі, таким, як скрізь на околицях Стамбулу. Праворуч плескався Босфор і чорніла сильветка мечету. Ми пішли ліворуч, зайшли у якийсь садок, де при столиках люди пили газос, і крученою доріжкою пішли на гору. Довелось перестрибнути якийсь рівчак, доріжка вела вище й вище і кінець-кінцем ми, стомлені, майже впали на колючу траву. Так ми обернулись обличчям до Босфору, що його раніше не бачили, плентаючись угору.
Здається, біля Бебеку найвужча частина Босфору. Впрост перед нами величним суворим амфітеатром розкинувся темний берег Азії, де не-де всіяний вогниками, рідкими вогниками якихсь будинків, що в темряві південної ночі здавалися носіями незнаних таємниць. Босфор шумів. Блищала під вогнями ширкетів його темна вода. Ширкети проходили просто, а то й плентались од берега до берега, як на Золотому Розі.
