Раптом почувся якийсь спів — високий різкий голос. Перед тим я ще ніколи не чув муедзина й не міг зрозуміти, хто, про віщо й навіщо співає.
Чим не містика: співає про щось, йому тільки потрібне, муедзин, плескаються темні хвилі Босфору, дзвонять трамваї нанизу, і то запалюються, то згасають вогники на азійському березі. Ми притиснулись один до одного й майже мовчки, не говорячи, сиділи так довго, довго. Не хотілося покидати цього горбочку над Босфором, де я вперше почув, як дивно впливає ота мішанина Азії й Европи, що я її потім спостерігав майже на кожному кроці, майже в кожному вияві турецької сучасности.
Можна було говорити чимало поетичних слів під акомпанімент муедзинового співу й плескотіння Босфору; можна було викликати в себе чимало поетичних думок; але не хотілось і цього. Хотілося просто сидіти отак, охопивши коліна руками, притиснувшись плечем до випадкового друга й дивитись на вогники з Азії, що відбивались у хвилях Европи.
Трамваї почали дзвонити рідше, і ми побігли наниз, щоб не спізнитися додому.
