Чоловік цієї — для мене людина корисна й потрібна. Я покірно сідаю з нею в трам, попереду почекавши на неї (очевидно, перебиралась у ту саму блюзку!) щось із півгодини.
— Що ж ви мені покажете?
Я роблю помилку. Першу.
— Поїдемо до Великого Базару, а звідти назад пішки повз Ая-Софію — до Старого Сераю. А там — в европейську частину Стамбулу.
Бо Стамбул, азіятська частина (побутово, а не географічно) триєдиного міста, має й свою квазі-европейську частину. Біля Нового мосту, в кварталі Емін-Евну — великі европейські будинки, банки, великі магазини.
— Великий Базар? Ах, як це екзотично!
Ми беремо квитки до майдану Баязіда, щоб звідти пройти до Великого Базару.
Так, я роблю помилку. Першу.
Для мене Великий Базар, Буюк Чарші — велике збіговище всіх народів, що заселюють Туреччину. Тут, під кам'яним склепінням, у світлі електрики, серед мурів, що тягнуться за кілька кілометрів, різномовний натовп галасує, кричить, торгує й купує. Для мене Буюк Чарші — рештки старого Сходу, та давня екзотика, що про неї мріяв і що її не побачиш на европейських вулицях Пері, в портовому бруді Галати або хоч і на гарному Ат-майдані Стамбулу. Тут усе живе ще якраз тим своєрідним життям, що приваблювало мене з за моря. Вмирає це життя — йому може тільки роки лишилися.
Майдан Баязіда — трохи нерівний. У його горішній частині гарна брама блакитно-зелена. В її прольоті ми бачимо будинок військового міністерства (там тепер школа якась) і вежу Сераскеріяту. Перед брамою — фонтан і ґа-
