час при цьому танцюючи. Вражіння жалюгідне. Публіка байдуже плескала, завіса падала і по всій залі лунали пронизливі вигуки:
— Чай ве, каве дез!..
Це був ходячий буфет. Увесь антракт розносили чай і каву. Публіка пила каву, курила цигарки й говорила про своє.
Потім знову підносилось завісу, гримала оркестра, нова жінка співала якихось куплетів і танцювала. Так, здається, номерів із шість.
Був один номер, де жінка, співаючи, демонструвала щось подібне до танку живота, потім був танок бюсту, танок обличчя… Найнеприємніше вразило, коли цей самий номер повторила маленька дівчинка років дванадцяти.
Жінки співали верескливими голосами, що викривало їхнє походження: грекині.
І ще одна характерна риса. В кутку під сценою кілька хлопців грали в якусь примітивну, але для них дуже захватну гру — били один одного по руках. Грали вони протягом усіх антрактів, протягом кількох номерів «вистави».
Танок бюсту не зробив найменшого вражіння ні на них, ані на решту публіки. Так само байдуже всі балакали про своє, штовхали один одного, пили чай і каву.
Коли отой шумний дивертисмент трохи не позабивав нам памороки, після довшого антракту з незмінним «чай ве, каве дез», почали п'єсу. Публіка стала дивитися з більшою увагою.
Виставлялося якусь перекладну п'єсу, скорше — мелодраму. Офіцер іде на війну й залишає свою жінку й маленьку дочку. Він доручає їх своєму приятелеві, якомусь попові чи кардиналові. Той чіпляється до жінки, жінка дає йому одкоша і він, щоб помститися, отруює маленьку дочку. Отруює дуже реалістично.
