— Я так і зробив. Написав, що він у Тамбові народився.
— Чому саме в Тамбові?
— А чорт його зна!
Ну, в Тамбові, то й у Тамбові.
Але за годину, поліцай, приставлений до нас, заходить до купе, і знову повторюється нудне:
«Ім'я батькове, прізвище материне, місце народження, мета подорожі», —
— і повпред, і тамбовський народженець, що ніколи не був у Тамбові, забувають назву цього міста. Ми всі довго міркуємо, де ж народився наш товариш, і не можемо пригадати. На запитання поліцая ми всі мовчимо й покурюємо цигаретки. Це навіть стильно, по східньому, виходить: не відповідати, роблячи вигляд, що не розумієш запитання, і меланхолійно курити…
Поліцай нервується, пробує вдатися до французької мови, але в нас ще більша рація не розуміти. Ми дивимося на попіл кожний своєї цигаретки. Потім кожний по черзі придивляється до попелу цигаретки сусідової. Це не допомагає.
Нарешті, за якоюсь асоціяцією, я пригадую:
— Та Тамбов же! Ти — з Тамбову.
Справу врятовано. Поліцай згортає зшитка й виходить. Ми кидаємо цигаретки й присуваємося до вікна. Тамбов! Тепер ми вже повноправні гості Анатолії й маємо право обдивлятися краєвиди.
Безрадісна країна! З півночі на південь простяглися спалені степи. На розлогій рівнині аж до самих гір, що вартують на обрії, ми не бачимо найменших ознак землеробства. Потім, за десятки кілометрів один од одного біжать біля залізниці оброблені клапті землі, а потім знову
